Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Доказування є центральним інститутом цивільного процесуального права, що відбиває фундаментальні особливості національної моделі цивільного судочинства. Не дивно, що цей інститут зазнав значних змін у процесі реформування цивільного процесуального законодавства внаслідок конституційної реформи у сфері правосуддя, яка заклала підвалини для нової філософії відправлення правосуддя у цивільних справах. Варто зазначити, що модернізація цивільного процесуального законодавства в Україні відбувається у світлі загальних світових глобалізаційних процесів у сфері права, що останнім часом стають все більш помітними та мають своїм результатом зближення елементів континентальної та англо-саксонської систем права, і, як наслідок, інтернаціоналізацію національних систем цивільного судочинства (Комаров В. В. Цивільний процес у глобальному контексті // Право України. – 2011. - №10. – С. 22-23; Цувіна Т. А. Право на суд у цивільному судочинстві: монографія. – Харків: Слово. – С. 9-27 та ін.).
Так, серед основних змін в інституті доказуванні варто згадати такі:
- розширення переліку засобів доказування за рахунок виокремлення електронних доказів (п. 1 ч. 2 ст. 76 ЦПК);
- закріплення поряд із належністю та допустимістю також таких вимог до доказів, як достовірність і достатність (ст. ст. 78-79 ЦПК);
- більш жорстку регламентацію правил подання доказів (ст. 83 ЦПК);
- введення складових процедури обміну змагальними паперами (ст. 83 ЦПК);
часткове впровадження елементів процесуального естопелю (ч. 2 ст. 82 ЦПК);
- розширення дискреційних повноважень суду у сфері доказування, зокрема наділення його можливістю збирання доказів за власною ініціативою у виключних випадках (ч. 2 ст. 13, ч. 7 ст. 81 ЦПК);
- застосування заходів процесуального примусу у випадках зловживання процесуальними правами і невиконання обов’язків щодо доказів (ч. 8 ст. 84, ч. 1 ст. 143, ст. 146 ЦПК, п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 148 ЦПК) тощо.
З впевненістю можна сказати, що ці та інші нововведення у сфері доказування передусім спрямовані на підвищення ефективності цивільного судочинства та забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд. Поряд із цим, окремі новели потребують більш детального аналізу та висвітлення, адже можуть викликати складнощі у процесі правозастосування.
Принцип змагальності та ініціатива суду у збиранні доказів
Традиційно проблеми доказування у цивільному судочинстві розглядаються через призму вимог принципу змагальності. Попередня редакція ЦПК тяжіла до регламентації моделі чистої змагальності, за якої тягар доказування цілком покладався на сторін, натомість суд не мав права збирати докази за власною ініціативою, а лише міг у випадку наявності у сторін складнощів в отриманні доказів за їх клопотанням витребувати останні.
У чинній редакції ЦПК законодавець дещо по-іншому відбиває співвідношення функцій сторін та суду під час доказової діяльності. Зокрема, поряд із класичними постулатами про те, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ч. 1 ст. 12 ЦПК), обов’язок доказування покладається на сторін (ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК) і збирання доказів у цивільних справах за загальним правилом не є обов’язком суду (ч. 2 ст. 12 ЦПК), суд наділений можливістю у виключних випадках збирати докази за власною ініціативою (ч. 7 ст. 81 ЦПК).
Такими випадками, окрім добре відомої можливості суду витребувати необхідні докази за власною ініціативою у справах окремого провадження (ч. 2 ст. 294 ЦПК), є:
1) право суду збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена (ч. 2 ст. 13 ЦПК);
2) право суду витребувати за власною ініціативою докази, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов’язків щодо доказів (ч. 7 ст. 81 ЦПК).
Слід зауважити, що зазначені новели процесуального законодавства можуть мати різне трактування, зокрема, вони можуть бути розцінені як порушення принципу змагальності, відхід від змагальної моделі у бік слідчої моделі цивільного судочинства. На наш погляд, такі твердження є дещо передчасними, виходячи з наступного.
Загальне правило щодо розподілу функцій сторін та суду у доказовій діяльності випливає із системного тлумачення положень ЦПК. Так, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 2 ст. 12 ЦПК). Натомість роль суду зводиться до керування ходом судового процесу; роз’яснення у випадку необхідності учасникам судового процесу їхніх процесуальних прав та обов’язків, наслідків вчинення або невчинення процесуальних дій, сприяння учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених ЦПК (п.п. 1, 3, 4 ч. 5 ст. 12 ЦПК).
Відповідно до п. 2. ч. 1 ст. 43 ЦПК учасники справи мають право подавати докази, яке у взаємозв'язку з положеннями ст. 44 повинно використовуватись добросовісно, а не всупереч завданню судочинства. Відповідно до п. 2 та 4 ч. 2 ст. 43 ЦПК учасники справи зобов'язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.
Завдання законодавця при регламентації конструкції доказування полягає у забезпеченні гармонічного поєднання активності сторін та суду в цивільному судочинстві. При цьому, на наш погляд, активність сторін відбиває приватноправові засади змагального процесу, а активність суду – публічно-правовий інтерес у ефективності відправлення правосуддя. І якщо раніше приватноправовим інтересам заінтересованої особи у цивільному судочинстві віддавалася перевага у регламентації інституту доказування, то наразі законодавець зважає також і на публічно-правові інтереси в межах зазначеного інституту. Передусім це проявляється у чіткому закріпленні обов’язків учасників справи та наслідків їх невиконання, забороні зловживань процесуальними правами та наділенні суду ефективними засобами боротьби із такими зловживаннями.
Так, чинна редакція ЦПК, на відміну від попередньої, прямо закріплює низку обов’язків учасників процесу у сфері доказування, до яких належать:
по-перше, сприяти своєчасному, всебічному, повному та об’єктивному встановленню всіх обставин справи (п. 2 ч. 2 ст. 43 ЦПК);
по-друге, подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази (п. 4 ч. 2 ст. 43 ЦПК);
по-третє, надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні (п. 5 ч. 2 ст. 43 ЦПК).
Варто зазначити, що обов’язок сторін сприяти процесу прямо закріплений в цивільному процесуальному законодавстві деяких зарубіжних держав (пар. 282 (1) Цивільного процесуального уложення Німеччини, пар. 178 (2) Цивільного процесуального уложення Австрії, ст. 1.1 (1), 1.3 Правил цивільного судочинства Англії). Поряд із цим, якщо норми зарубіжних держав мають скоріше декларативний характер, то вітчизняне законодавство йде далі, закріплюючи не лише обов’язок учасників справи сприяти суду у з’ясуванні обставин справи, однак і їх обов’язок подавати усі наявні у них докази.
Зазначена правова регламентація повертає нас до давньої дискусії щодо розуміння подання доказів як права або як обов’язку сторін, що набуває нової актуальності, виходячи із положень чинного ЦПК. Дійсно, на перший погляд, положення ЦПК є дещо суперечливими. Так, п. 2 ч. 1 ст. 43 ЦПК передбачає право учасників справи подавати докази, п. 4 ч. 2 ст. 43 ЦПК – їх обов’язок подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази, а ст. 81 ЦПК регламентує правило розподілу обов’язків із доказування (тягаря доказування) між сторонами.
На наш погляд, у даному випадку слід виходити із різної природи обов’язків щодо доказування, регламентованого ч. 1 ст. 81 ЦПК, відповідно до якої кожна сторона має довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, та обов’язку учасників справи подавати усі наявні у них докази, закріпленому у п. 4 ч. 2 ст. 43 ЦПК. Положення ст. 81 ЦПК відбивають приватноправові засади змагальності цивільного процесу, відповідно до чого тягар доказування цілком покладається на сторін. У такому контексті зазначений обов’язок із доказування характеризується специфічністю та виникає тоді, коли особа реалізує своє право на судовий захист. При цьому особа наділена правом самостійно обирати коло доказів, на які вона посилається і які подає до суду, виходячи із своєї процесуальної заінтересованості та позиції у справі. Поряд із цим, таке право сторони також має свої межі. Тоді, коли особа використовує свої процесуальні права у сфері доказування всупереч їх меті, діє недобросовісно, то починає зачіпатися загальний публічно-правовий інтерес в ефективному відправленні правосуддя, що повинно мати наслідком відповідну реакцію суду.
Інший випадок, крім окремого провадження, про що йдеться в ч. 7 ст. 81 ЦПК, відповідно до якої суд має право збирати докази у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, буде мати місце, наприклад, коли суд дійде висновку про те, що позов має штучний характер, а спір відповідно є так званим «міжсобойчиком». Тоді суд, встановивши, що в такому випадку цивільне судочинство (всупереч принципу добросовісності здійснення процесуальних прав) використовується не за призначенням, має право витребувати всі, на якого думку, потрібні докази для підтвердження своїх «підозр». Це був приклад недобросовісного здійснення процесуального права.
Інший випадок буде мати місце, коли суд має сумніви, що учасник недобросовісно виконав обов'язок щодо доказу, — це, наприклад, коли учасник подав доказ (на вимогу суду або закону), який на думку суду є підробленим.
По тексту ЦПК можна знайти низку випадків, коли суд може з власної ініціативи збирати докази (ч. 7 ст. 85, ч. 6 ст. 95, ч. 5 ст. 100, ст. 103, ч. 2 ст. 456 ЦПК тощо).
Що ж стосується положень ст. 43 ЦПК, то вони відбивають публічно-правові засади цивільного судочинства та спрямовані на забезпечення добросовісності процесуальної поведінки учасників справи в умовах змагальної моделі судочинства, виходячи із принципу пропорційності, що покликаний забезпечити баланс приватних та публічних інтересів під час відправлення правосуддя у цивільних справах.
Відтак, положення щодо можливості збирання доказів судом за власною ініціативою за чинним ЦПК мають обґрунтовуватися не виключно через призму змагальності, однак і з урахуванням принципу пропорційності в контексті завдань та мети цивільного судочинства.
На наш погляд, положення процесуального законодавства щодо можливості витребування доказів за ініціативою суду у випадку недобросовісної поведінки сторони щодо доказів покликане зберегти баланс між змагальністю сторін, що забезпечує реалізацію приватноправового інтересу у цивільному судочинстві, та активністю суду в контексті принципу суддівського керівництва процесом, що відбиває публічно-правовий інтерес в ефективності цивільного судочинства. Необхідність збереження відповідного балансу прямо випливає із норми, що регулює завдання цивільного судочинства, якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 ЦПК).
Зважаючи на те, що суд та учасники судового процесу зобов’язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в цивільному процесі, розширення дискреційних повноважень суду за рахунок можливості збирати докази за власною ініціативою у випадках, коли має місце недобросовісне здійснення процесуальних прав або невиконання обов’язків щодо доказів видається цілком обґрунтованим та дієвим засобом боротьби із недобросовісної процесуальною поведінкою сторони в інтересах збереження балансу між приватними та публічними інтересами під час відправлення правосуддя в цивільних справах.
На практиці трапляються численні випадки недобросовісної поведінки учасників справи під час процедури доказування, наприклад:
- несвоєчасне розкриття доказів;
- дії, направлені на перешкоджання встановленню дійсних обставин справи або затягування судового розгляду;
- вибіркове подання доказів з метою зловживання правом на позов тощо.
Фактично у даному випадку йдеться про можливість використання повноваження суду щодо витребування доказів за власною ініціативою скоріше як засіб боротьби із недобросовісною поведінкою учасників цивільного судочинства, а не механізм сприяння стороні у збиранні процесуального матеріалу.
На відміну від цього, виключення щодо можливості збирання доказів за ініціативою суду для захисту інтересів малолітніх, неповнолітніх, обмежено дієздатних та недієздатних осіб, передбачене у ч. 2 ст. 13 ЦПК, покликане забезпечити належний захист прав, свобод та інтересів цих незахищених категорій осіб та урівноважити їх нерівне становище поряд із їх процесуальними опонентами, що також може обґрунтовуватися з точки зору необхідності забезпечення публічних та приватних інтересів під час відправлення правосуддя у цивільних справах.
При цьому, безсумнівно, норми, які закріплюють основні положення щодо змагальності сторін, мають розглядатися як базові, а норми, які передбачають можливість збирання доказів судом за власною ініціативою, слід розглядати як винятки, що мають застосовуватися за наявності виключних умов з належним мотивуванням суду у кожному конкретному випадку.
Варто зазначити, що останнім часом збільшення активності суду є все більш помітною тенденцією як для країн континентальної, так і для країн англо-саксонської правових систем, проте роль суду в цивільному процесі країн континентальної системи традиційно все є більш значущою. Наприклад, відповідно до пар. 142, 144 ЦПУ Німеччини для забезпечення кращого розуміння судового розгляду справи, суд має право розпорядитися про надання доказів, на які посилалася одна зі сторін, незалежно від того, у кого вони знаходяться (erweiterte Vorladeanordnungen). Відповідно до ст. 143 ЦПУ Німеччини суд зобов’язує сторони надати наявні у них офіційні документи, які стосуються розгляду та вирішення справи. Крім того, суд зобов’язаний сприяти тому, щоб сторони надавали докази у повному обсязі (пар. 139-1 ЦПУ Німеччини), та вказувати на обставини, які суд має враховувати за власною ініціативою (пар. 139-3 ЦПУ Німеччини).
У даному випадку можна говорити про використання судом повноважень із керівництва (І. Ізарова, В. Вебрайте, Р. Флейшар. Case Management у цивільному судочинстві: порівняльне дослідження законодавства Литви, Польщі й України // Право України. – 2018.-№10,-с.129-146) судовим процесом, відомого у зарубіжних державах як case management. Зазначений інструмент неодноразово схвально оцінювався Радою Європи. Так, у Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи № R(84) 5 від 28.02.1984 щодо принципів цивільного судочинства, направлених на удосконалення судової системи, зазначається, що суд має, принаймні в ході попереднього засідання, а якщо це можливо, то і в усьому перебігу провадження, відігравати активну роль у забезпеченні швидкого здійснення провадження із додержанням прав сторін.
Тенденція створення інструментів, направлених на боротьбу із будь-якими проявами недобросовісної поведінки у цивільному судочинстві простежується і в інших положеннях законодавства. Наприклад, привертає увагу можливість таких наслідків неподання доказів, витребуваних судом, як застосування заходів процесуального примусу (ч. 8 ст. 84 ЦПК); визнання обставини, для з’ясування якої витребувався доказ, або відмова у її визнанні, розгляд справи за наявними доказами або залишення позовної заяви без розгляду у випадку неподання доказів позивачем (ч. 10 ст. 84 ЦПК).
Із принципом добросовісності у цивільному судочинстві також пов’язана вимога заборони суперечливої поведінки в процесі, що у всьому світі відома під назвою процесуального естопелю. Процесуальний естопель становить собою принцип, відповідно до якого сторона не повинна мати можливість отримати переваги від своєї непослідовної поведінки в процесі на шкоду іншій стороні. По суті йдеться про заборону відмови від попередніх процесуальних дій, вчинених стороною під час провадження, та зміни процесуальної поведінки сторони на шкоду іншій стороні. Очевидно, вітчизняний законодавець намагався фрагментарно відтворити елементи процесуального естопелю шляхом регламентації можливості відмови від визнання обставин у справі лише у виключних випадках. Так, за загальним правилом обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною (ч.ч. 1, 2 ст. 82 ЦПК). Зазначене положення, безперечно, спрямоване на забезпечення передбачуваності процесуальної поведінки сторін спору та унеможливлення отримання процесуальних переваг недобросовісної сторони спору.
Крім того, варто звернути увагу на те, що наразі в рамках цивільного судочинства не розглядаються заяви про фальшивість доказів (у класичному розумінні, як було передбачено ч. 2 ст. 185 старої редакції ЦПК), адже зазначене діяння було криміналізоване. Зокрема, ст. 384 КК України передбачає кримінальну відповідальність за введення в оману суду або іншого уповноваженого органу, що може виражатися, серед іншого, у поданні завідомо недостовірних або підроблених доказів.
На наш погляд, розширення дискреційних повноважень суду щодо можливості витребування доказів у випадку недобросовісної поведінки учасників справи, фрагментарне закріплення правила процесуального естопелю, можливість застосування негативних наслідків у випадку порушення обов’язку із надання суду доказів та криміналізація відповідальності за фальшування доказів свідчить про підвищену увагу законодавця до інституту доказування, що, без сумніву, займає центральне значення у всій процесуальній діяльності, та про обґрунтовані очікування щодо підвищення якості доказової діяльності та дотримання процесуальної дисципліни учасників процесу з метою підвищення ефективності відправлення правосуддя у цивільних справах.
Ще однією тенденцією у сфері реформування інституту доказування у цивільному судочинстві України є намагання забезпечити концентрацію процесу, що наразі визнається одним із принципів судочинства провідними європейськими державами. Так, у Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи № R(84) 5 від 28.02.1984 щодо принципів цивільного судочинства, направлених на удосконалення судової системи, наголошується на тому, що судочинство зазвичай має складатися не більше, ніж з двох судових засідань: перше засідання має бути попереднім слуханням підготовчого характеру, а в ході другого засідання можуть досліджуватися докази, заслуховуватися доводи сторін і, якщо це можливо, ухвалюватися рішення. Саме із такого підходу, на наш погляд, виходив вітчизняний законодавець при конструюванні нової моделі цивільного судочинства, в якій ключове значення в забезпеченні ефективності цивільного судочинства в тому числі і у сфері доказування надається саме підготовчому провадженню.
Передусім, варто звернути увагу на темпоральні межі доказової діяльності під час відправлення правосуддя у цивільних справах. Стаття 131 ЦПК у попередній редакції закріплювала положення про те, що сторони зобов’язані подати свої докази суду до або під час попереднього судового засідання у справі, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті (ч. 1 ст. 131 ЦПК). Докази, подані з порушенням вказаних вимог, не приймалися, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин (ч. 2 ст. 131 ЦПК). Поряд з цим, на практиці, часто зазначене правило порушувалося і суди, віддаючи перевагу повноті та всебічності розгляду справи порівняно із своєчасністю подання доказів, часто приймали докази, подані із порушенням строків.
Чинна редакція ЦПК надає більш детальну регламентацію строків подання доказів, що, об’єктивно, мінімізує можливі випадки зловживання правами у сфері доказування. Зокрема, позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви (ч. 2 ст. 83 ЦПК), а відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - разом із поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи (ч. 3 ст. 83 ЦПК). Як бачимо, строки подання доказів є більш скороченими порівняно із попередньою редакцією ЦПК.
Крім того, законодавством передбачена необхідність доведення доказів до відома учасників справи. Зокрема, копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними (ч. 9 ст. 83 ЦПК). Варто звернути увагу, що зазначена законодавча регламентація схожа на процедуру розкриття доказів (discovery), що притаманна країнам англо-саксонської правової системи. По суті зазначені норми спрямовані на зміщення акценту зі стадії розгляду справи по суті на стадію підготовчого провадження, під час якого і має відбуватися збір процесуального матеріалу і так званий обмін змагальними паперами, що забезпечує розгляд справи у розумні строки у більшості розвинених демократій. Зазначене свідчить про посилення ролі підготовчого провадження у структурі загального позовного провадження цивільного судочинства в Україні.
У такому контексті варто згадати ще одне нововведення, яким є можливість письмового опитування учасників справи як свідків, передбачене ст. 93 ЦПК. Із переліку засобів доказування у чинній редакції ЦПК було виключено такий засіб доказування, як пояснення сторін, третіх осіб, їх представників, допитаних як свідків (ч. 2 ст. 76 ЦПК). Наразі законодавство передбачає, що зазначені особи можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини справи за їхньою згодою (ст. 92 ЦПК), а у випадках письмового опитування учасників справи як свідків – надають відповіді на поставлені запитання у формі заяви свідка (ч. 3 ст. 93 ЦПК). Схожа практика письмового опитування учасників справи є широко відомою у країнах англо-саксонської системи (наприклад, Request for Further Information в Англії, Interrogatories у США) та становить собою можливість надання однією стороною переліку письмових запитань іншій стороні з метою з’ясування фактичних обставин справи та визначення тих обставин, які мають бути встановлені під час розгляду справи по суті.
Зазначене нововведення наразі, на жаль, не досить активно застосовується сторонами, проте, на наш погляд, має значні переваги, адже дозволяє вже на початку судового провадження визначитися із тактикою та стратегією ведення процесу, спрогнозувати поведінку свого процесуального опонента, визначитися із фактами, які не потребують доказування тощо. Більш того, у зарубіжних країнах, наприклад, у США, зазначені опитувальники за певними категоріями справ є стандартизованими та налічують у різних штатах можливість постановки до 35 запитань (правило 2030.030 Кодексу цивільного судочинства Каліфорнії). Їх використання визнається достатньо ефективним, адже дозволяє сторонам зорієнтуватися в особливостях визначення предмету доказування та окреслення кола фактів, що мають бути встановлені в конкретній справі. На наш погляд, зазначена практика стандартизованих запитань з часом могла б бути перейнята і у нашій державі.
Зазначені нововведення також зумовлені загальною реконструкцією цивільного судочинства, що відбиває світові тенденції до спрощення цивільного судочинства та диференціації його проваджень. Нова редакція ЦПК передбачає введення поряд із загальним позовним провадженням спрощеного позовного провадження, що розраховане на малозначні справі та відрізняється усіченою процедурою розгляду справи, зокрема відсутністю підготовчого засідання та судових дебатів, а також можливістю розгляду справи без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами. У таких умовах запропонована у новому ЦПК модель доказування спроможна забезпечити дотримання принципу змагальності та гарантувати ефективність цивільного судочинства як у межах загального, так і у межах спрощеного позовних проваджень.
ЦПК також характеризується введенням нових засобів доказування. У цьому контексті нами вже зверталася увага на особливості та проблемні питання використання електронних доказів у цивільному судочинстві (Луспеник Д. Д. Новелізація цивільного процесу позитивно вплинула на судову практику // Судебно-юридическая газета. 2018. 3 вересня).
Також слід згадати про можливість отримання висновку експерта у галузі права, який хоча і не визнається доказом та має допоміжний характер, однак може справити позитивний вплив на динаміку судової практики у складних випадках застосування норм вітчизняного та зарубіжного законодавства. До недавнього часу вітчизняна доктрина виходила із того, що експертиза у галузі права проведена бути не може, адже суддя сам є фахівцем у галузі права, а тому наділений усіма необхідними компетентностями для з’ясування обставин справи та надання їм відповідної правової кваліфікації. Проте наразі такий підхід був дещо змінений та ЦПК відтепер передбачає можливість отримання висновку експерта у галузі права із виключного переліку питань, а саме: застосування аналогії закону чи аналогії права, а також змісту норм іноземного права згідно з їх офіційним або загальноприйнятим тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі (ч. 1 ст. 114 ЦПК). Враховуючи обмежений характер застосування зазначений інститут, на наш погляд, не становить собою загрозу суддівській незалежності та неупередженості під час вирішення справи, однак на практиці виникає низка питань стосовно кваліфікаційних вимог до особи, яка може виступати експертом з питань права, зокрема, тлумачення вимоги «визнаності» фахівця у галузі права відповідно до ч. 1 ст. 73 ЦПК, можливості залучення зарубіжних фахівців у галузі права та доказів їх відповідності вимогам національного законодавства, що ставляться до експерта з питань права, тощо.
Незважаючи на певні новели у сфері процесуального доказування, сприйнятті та запровадженні досить ефективних інститутів цивільного судочинства, притаманних країнам англо-саксонської правової системи, на жаль, так і залишалася не вирішеною на рівні ЦПК проблема стандарту доказування у цивільних справах, що прямо пов’язана і з проблемою оцінки доказів. Цивільне процесуальне законодавство закріплює положення щодо того, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. При цьому жодні докази для суду не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість та достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності (ч.ч. 1, 2 ст. 89 ЦПК). Чинний ЦПК вперше закріпив достовірність та достатність як вимоги до доказів поряд із звичною регламентацією таких вимог, як належність та допустимість доказів (ст. ст. 79, 80 ЦПК). Разом із тим, зазначена правова регламентація все ще не дозволяє виробити чіткі критерії оцінки доказів у вітчизняному законодавстві, адже фактично аналогом стандарту доказування у вітчизняному цивільному судочинстві є внутрішнє переконання судді під час оцінки доказів. У цьому контексті, на наш погляд, корисним було б вироблення певних універсальних стандартів доказування як певних критеріїв, відповідно до яких суддя виносить рішення у справі, що має місце у країнах англо-саксонської правової системи. Вдалим прикладом запровадження стандарту доказування може слугувати вітчизняний кримінальний процес, де вже вироблені складові стандарту доказування «поза розумним сумнівом». Що стосується практики цивільного судочинства, то в Англії для цивільних справ використовується стандарт доказування «баланс ймовірностей» (balance of probabilities), а у США — два стандарти: класичний стандарт «перевага доказів» (preponderance of the evidence) та більш жорсткий стандарт «ясні та переконливі докази» (clear and convincing evidence) (Clermont K.M., Sherwin E. A Comparative View of Standards of Proof // American Journal of Comparative Law. 2002. Vol. 50). Стандарт доказування дозволяє оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суддю у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою. Із можливістю введення стандарту доказування у цивільних справах пов’язане і більш специфічне питання використання так званих статистичних, або ймовірнісних, доказів у цивільному процесі, що наразі залишається неможливим у межах національної правової системи, однак, визнано ефективним у багатьох зарубіжних державах.
Підсумовуючи вищевикладене, можна з впевненістю сказати, що реформи вітчизняного цивільного процесуального законодавства у сфері доказування спрямовані на переосмислення функцій сторін та суду у процесі доказування з точки зору підвищення ефективності цивільного судочинства, забезпечення добросовісності поведінки учасників цивільного судочинства та концентрації процесуального матеріалу. Загалом реформування вітчизняного цивільного процесуального законодавства у частині доказування здійснене з врахуванням європейських та загальносвітових тенденцій у сфері відправлення правосуддя в цивільних справах. Проте нововведення у цій сфері ще мають пройти випробування на практиці, результатом чого має стати напрацювання сталих підходів до застосування відповідних положень вітчизняного цивільного процесуального законодавства з метою забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд.
Дмитро Луспеник,
секретар Першої судової палати Касаційного цивільного суду,
секретар Пленуму Верховного Суду,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного процесу
_03_03.png)
